Чому діти стають нечитайками?

Спокусою легковажно відкараскатися від цього питання є типові аргументи: технологічне суспільство, в якому телебачення й інтернет замінили папір; дорослі, що не мають впливу на космічно швидкий розвиток дітей, тощо. Але, можливо, ми не з тої гори дивимося на проблему, відповідно, не бачимо її (тої гори проблем чи проблемної гори) у всій «красі»?

Наперед (якщо раптом хтось не дочитає) скажу: питання не в дітях, а в їхніх батьках!

Змусити читати малюка – засаднича проблема для батьків, а згодом і вчителів. І часто найпоширенішим наслідком усіляких методик і спроб цього досягти отримуємо ще більшу відразу дитини до книжки. Одним із популярних, на жаль, так званих педагогічних методів є, до прикладу, дозвіл подивитися телевізор чи пограти в комп’ютерну гру після читання. Таким чином, «телевізор підноситься до рівня нагороди – а читання, відповідно, опускається до категорії обов’язку… наш винахід, не чий-небудь». Отже, проблема батьків №1 – книжка стає символом покарання. А хіба можна полюбити гільйотину?

«У мене ніколи не було часу читати, але ніщо й ніколи не могло мені стати на заваді дочитати улюблений роман». Даніель Пеннак «Як роман»

У школі питання постає гостріше, оскільки йдеться вже про необхідність чи навіть обов’язок читання. Від кількості прочитаних сторінок залежить успішність учня. І тут, мабуть, кожен може навести безліч негативних прикладів з уроків літератури, не оминувши, зокрема, і бездушності викладача, якому інколи важить лише вчасне виконання шкільної програми. Даніель Пеннак пропонує позитивний приклад, яким демонструє протилежний ефект. Його метод геніально простий і не вимагає жодного магічного втручання – окрім магії любові до читання самого вчителя. І це спрацьовує максимально: «А якщо замість того, аби змушувати читати, вчитель раптом вирішить поділитися власною радістю читання?». А чудодійний взірець педагога, який досягає того, що авдиторія вже дорослих дітей зацікавлюється книжкою і вдома далі читає її, полягає в таких «фокусах»:

1. Читати вголос: інтонаційно, захопливо, по-справжньому, живо;2. Особисто перейнятися текстом, забути про свою посаду й завдання уроку;3. Захопити слухача одразу, першим реченням, бо потім можна й не наздогнати дитячої уваги.

Не потрібно статистичних таблиць, щоб погодитися з автором, що насправді підштовхує малечу до читання не шкільна програма (тобто вона змушує, проте в негативному розумінні – безрезультатно). Надихають дитину взяти книжку в руки невимушені поради друзів, родичів чи випадкових знайомих – у щирому спілкуванні, без крихти насильства чи нав’язливості, без ніяких зобов’язань. «Найкращим, що ми прочитали, ми завдячуємо найчастіше тому, хто рідний нам, і з тим, хто нам близький, ми власне й про це почнемо говорити. Мабуть, тому, що прив’язаність, як і бажання читати, означає перевагу».

Питання часу – чи не найпоширеніше виправдання для нечитайків. Звісно, ті, хто не хоче читати, завжди знайдуть пояснення: мовляв, бракує часу, заважає гора важливіших справ тощо. Але, як це слушно й для інших речей, читання – це справа пріоритетів. Урешті, це спосіб життя. «Час для читання – це завжди вкрадений час. (Як, зрештою, і час писати, і час кохати.) У кого вкрадений? Скажімо, в обов’язку жити».

Читання вголос – базова річ для дорослих, які намагаються прищепити дитині любов до літератури. Польський літературний критик Юстина Соболевська у «Книжці про читання» приділяє цій темі окремий розділ, щиро ділячись власним досвідом читання малюкам. Цікаве спостереження авторки: читаючи книжки свого дитинства, ми наче передаємо діткам частину власного досвіду, пережитого колись через ці тексти, – відбувається магічна позачасова синхронізація.

Даніель Пеннак наголошує на відповідальній ролі батьків у цьому процесі. Це наче своєрідний індикатор – через читання вголос, матеріалізацію звуків, як на плівці, виникає справжнє ставлення читача до тексту, до слухача/дитини. А сам читач у такій ситуації стає повністю беззахисним перед книжкою.

Читання – особиста справа. Мабуть, це кульмінаційна теза всієї філософії читання, метафізика проблеми, якщо хочете. Отже, читання не вимагає нічого взамін – ані якоїсь звітності, ані обов’язку обговорити книжку, ані похвал чи критики в бік автора. Більше за те, читач може й має повне право мовчати про прочитане. І в цьому полягає ісихазм стосунків людини та книжки. Це важливо зрозуміти батькам, які націлені розбивати стіну між дитиною та літературою, врешті – між малюком та собою.

Слід відкрити дитині найважливішу таємницю – від читання книжки чи споглядання твору мистецтва можна (і потрібно) передусім мати насолоду: емоційну, естетичну, фізичну, зрештою. Малюка не треба повчати, силувати до сприйняття тексту чи візуального образу, не варто намагатися нав’язати власні дорослі й не завжди правильні, а іноді й однобокі стереотипні розуміння й трактування прочитаного чи побаченого. Слід лише дати поштовх, показати напрямок, відхилити завісу іншого світу, в якому дитина зможе сама робити перші кроки. Зрозумівши цей принцип, його важливість та ефективність, батьки зможуть витворювати власні методології щодо навчання чи радше заохочення малечі до пізнання дійсності.

Цей філософський момент є ключовим у французькому вихованні загалом – мати задоволення від життя, усього, що робиш, вивчаєш і над чим думаєш.

/Files/images/Изображение 009.jpg/Files/images/Изображение 010.jpg/Files/images/Изображение 022.jpg

Кiлькiсть переглядiв: 81

Коментарi